Педагог за фахом, митець за покликанням, Віра Шмига довго і наполегливо йшла до видання своєї першої, вимріяної довгими ночами, поетичної збірки, до якої увійшла тільки частина творчого доробку поетеси.
Закінчивши Запорізьке педагогічне училище, Віра багато років працювала вихователем у дитячому садочку. Саме тоді і народжувались у неї вірші. Спочатку простенькі, не завжди рівноцінні, вони вже тоді вражали небанальною образністю, ритмічною вибагливістю. Прийшла до обласного літературного об'єднання, і стала його постійним членом. З'являється бачення власних недоліків і переваг у порівнянні з іншими. З того часу вона наполегливо працює над собою, і майстерність її стрімко зростає. Виважена і вмотивована образність, напружений ритм, насичена і глибока думка творять міцне словесне полотно, з'являється поетичне "Щось", філософське заглиблення у психологію людини. Ви не почуєте жіночих зітхань, примітивних і банальних планів за нещасним коханням. Вона проростає в рідну землю, стає невід'ємною часткою глибинних зв'язків між давнім і сучасним. А жіночність виливається у мелодію душі, емоційний стан, в образ дощу, осені, де вирують кольори, запахи яблук і полину. А прокинувшись зранку, поетеса розуміє, що живе "на краю блакиті". Серед людських страждань, де здавалось би, немає ніяких умов для самореалізації, де навіть за вікном "довірливі гілки - до наготи", а "під ногами мокне літнє паливо", пробивається крізь "дрижання...сутінків" живе поетичне слово. Треба мати чуйну душу і сильний характер, аби життєві випробування не пригнічували, а підносили, освячували, гартували...